Статьи:

Все статьи

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
СУДОВА ПАЛАТА У ГОСПОДАРСЬКИХ СПРАВАХ  

ПОСТАНОВА

від 19 серпня 2003 року

Верховний Суд України, розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу дочірньої компанії "Газ України" НАК "Нафтогаз України" (далі - Компанія) на постанову Вищого господарського суду України від 3 квітня 2003 р. у справі за позовом Компанії до ВАТ "Закарпатгаз" (далі - Товариство) про стягнення 62002,80 грн., встановив:

У листопаді 2002 р. Компанія звернулася до господарського суду Закарпатської області з позовом до Товариства про стягнення 62002,80 грн., у тому числі 59856,90 грн. заборгованості, 142,46 грн. інфляційних нарахувань, 1100,32 грн. пені, 903,12 грн. - 3 % річних.

Позивач зазначав, що між ДК "Торговий дім "Газ України" та Товариством було укладено договір від 10 січня 2001 р. на постачання природного газу. За умовами договору та протоколу узгодження розбіжностей до цього договору ДК "Торговий дім "Газ України" зобов'язалася поставити, а Товариство прийняти та оплатити газ за ціною 331,50 грн. за 1000 м3. Відповідно до п. 5.1 зазначеного договору Товариство повинно було здійснювати оплату грошовими коштами шляхом стовідсоткової поточної оплати протягом місяця поставки. Остаточно Товариство повинно було розрахуватися за фактично спожитий газ до 10 числа наступного за звітним місяця. Протягом лютого - грудня 2001 р. ДК "Торговий дім "Газ України" поставила Товариству 326,849 тис. м3 природного газу на суму 108350,46 грн., Товариство розрахувалося за поставлений природний газ на суму 48493,56 грн., тобто сума боргу склала 59856,90 грн.

У 2000 р. відбулася реорганізація ДК "Торговий дім "Газ України", внаслідок якої правонаступником ДК "Торговий дім "Газ України" стала Компанія.

Відповідач проти позову заперечував з тих підстав, що договором передбачена відповідальність сторін у вигляді пені, тому застосування ст. 214 ЦК є неправомірним і суперечить ст. 61 Конституції України.

У процесі розгляду справи позивач відмовився від позовних вимог у частині стягнення 142,46 грн. інфляційних нарахувань.

Рішенням господарського суду Закарпатської області від 28 січня 2003 р. позов задоволено частково у сумі 1020,42 грн., у тому числі 920,42 грн. - 3 % річних та 100 грн. пені; у частині стягнення 59856,90 грн. заборгованості провадження у справі припинено на підставі п. 1-1 ч. 1 ст. 80 ГПК; у решті позову відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України від 3 квітня 2003 р. зазначене рішення в частині стягнення 920,42 грн. річних скасовано, у решті рішення залишено без змін.

Верховним Судом України 12 червня 2003 р. за касаційною скаргою Компанії порушено провадження з перегляду в касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України від 3 квітня 2003 р.

У касаційній скарзі Компанії порушується питання про скасування постанови Вищого господарського суду України від 3 квітня 2003 р. з підстав невідповідності оскарженої постанови рішенням Верховного Суду України з питань застосування норм матеріального права. На обґрунтування цих підстав зроблено посилання на постанову Верховного Суду України від 18 лютого 2002 р.

Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, дослідивши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Скасовуючи рішення господарського суду в частині стягнення 3 % річних, Вищий господарський суд України виходив із того, що застосований судом принцип стягнення сум фінансових санкцій за неналежне виконання договірних умов як відповідно до ст. 214 ЦК, так і згідно з договором суперечить вимогам зазначеної вище статті ЦК, оскільки договором між сторонами обумовлено вид майнової відповідальності за порушення встановленого порядку розрахунків у вигляді стягнення пені у розмірі 0,01 % від суми простроченого платежу за кожен день прострочення, але не більше подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який сплачується пеня.

Проте такий висновок суду не ґрунтується на нормах чинного законодавства.

Відповідно до ст. 178 ЦК пеня є самостійним способом захисту цивільних прав і одним із видів забезпечення виконання цивільно-правових зобов'язань. Нею визнається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема в разі прострочення виконання.

Згідно з приписами ЦК неустойка має дві форми: пеню і штраф. Отже пеня, виступаючи однією з форм неустойки, не може мати іншої форми, зокрема форми річних.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 ЦК захист цивільних прав здійснюється, зокрема, шляхом стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків, а у випадках, передбачених законом або договором, неустойки (штрафу, пені), а також іншими засобами, передбаченими законом.

До інших засобів захисту цивільних прав слід віднести річні, передбачені ст. 214 ЦК, згідно з якою боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних із простроченої суми, якщо законом або договором не встановлений інший розмір процентів.

У зв'язку з цим господарський суд Закарпатської області дійшов правильного висновку щодо правової природи пені й річних як самостійних способів захисту цивільних прав і забезпечення виконання цивільних зобов'язань.

За таких обставин постанову Вищого господарського суду України, постановлену з порушенням норм матеріального права, слід скасувати, а законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції - залишити без змін.

Керуючись статтями 11117 - 11120 ГПК, Верховний Суд України постановив:

Касаційну скаргу Компанії задовольнити.

Постанову Вищого господарського суду України від 3 квітня 2003 р. скасувати.

Рішення господарського суду Закарпатської області від 28 січня 2003 р. залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

____________

Надруковано:
"Постанови Верховного Cуду України та Вищого господарського суду України у господарських справах",
N 7, 2004 р.